Привіт усім! Хотіла б розповісти про вчорашній день, бо це була просто БОМБА!!!
Оголошення про позачерговий Круглий Стіл я побачила пізно ввечері, випадково. Хотіла перевірити пошту, але натиснула на інший лінк. То була головна сторінка сайту КМУ, де говорилося про неочікувану подію. Чи хотіла я туди піти? Ще б пак! Як правило, основні події відбуваються до п’ятнадцяти, а в цей час я зайнята, а тут п’ять годин! Рідко мені дається такий шанс, а отже, впустити подію я , ну ніяк, не могла!
О десятій ранку наступного дня я подзвонила у прес-службу. Починаючи від процесу акредитації, я зрозуміла, що день в мене буде незвичайний. Чому? А ось чому:
- Алло! – почувся жіночий голос.
- Добридень! Мені б акредитацію на сімнадцять…
- Что за мероприятие?
- Позачергове засідання Кабміну…
- Хорошо… Кто вы?
- Ге-ні-на… (як правило, прес-служба плутає моє прізвище, через що в мене було дуже багато проблем. Ось, наприклад, я не змогла потрапити на зустріч Юлії Тимошенко з Дональдом Туском, бо, як потім з’ясувалося, мене записали як Кеміна Ханна, причому у списку з пресою із Польщі!!!). …Геніна Анна, інтернет-видання ...
- Генина…
- Геніна?! - почувся голос з того боку лінії. (Далі якийсь шепіт. Я не розібрала)
- Богдан Михайлович вам привіт передає! – сказала жінка.
Я трошки здивувалася, подякувала їй, від’єдналася.
Справа у тому, що пару тижнів тому я була на церемонії підписання договору між Райнгардом Шеферсом і Богданом Данилишиним – міністром економіки України, про фінансове співробітництво. Коли Данилишин зачитував свою промову по десятку речень за раз, перекладач це все, звичайно ж, перекладав Шеферсу. І якось, він зробив паузу (мабуть, забув, що казав Данилишин), а Богдан Михайлович подумав, що той вже все переклав, і почав говорити далі, його перебив перекладач, а я посміхнулася, навіть тихенько засміялася. Міністр побачив і теж посміхнувся. Пізніше, він впізнав мене на «100 днів демократичного уряду», і помахав мені рукою.
Що ж… Як для початку дня – непогано, хоча найцікавіше було ще попереду…
Було о пів на четверту. Я знаходилась на Хрещатику, і думала, чим мені зайнятись ще протягом години. І чорт знає чому, але я поперлася до того МакДональдсу, який я, чесно кажучи, ненавиджу, особливо тепер. Черга була великою, близько десяти – одинадцяти людей, та я ВСЕ ОДНО туди стала! Коли вона вже, більш-менш, підійшла до мене, дві дівчини позаду мене сказали:
- Ой, девушка! У вас пятна сзади от соуса!
Я подивилася назад.
- О, Господи!
І правда… Там була купа плям від соусу «Барбекю»! Значить, якась сволота, як виявилось, обмазала усю мою спину цим клятим соусом! Про наслідки ви здогадуєтесь… Ніщо вже не могло стерти ті плями, а потрібно було йти вже, безпосередньо, до Будинку Уряду. І треба підмітити, що я, знаючи, що піду до Кабміну, попередньо вдяглася у класичний одяг (дорогий класичний одяг :) ), туфлі з надзвичайно гігантськими підборами, і, звичайно ж, пальто, що забруднилось в результаті. Намагаючись стерти плями серветками ще двадцять хвилин, я подивилася на годинник. До Круглого Столу залишалось ще тридцять хвилин, а мені потрібно було ще забратися вгору по вулиці Інститутській, і дійти до потрібного поверху. Запхавши пальто у свою мініатюрну сумку ( уявіть, як вона комічно виглядала, і як, взагалі-то, виглядав увесь процес), я побігла до Кабміну. Поза входом виявилась охорона, що вимагала моє посвідчення. Тепер, уявіть, як я витаскувала своє (вже повністю) забруднене пальто, потім витаскувала своє посвідчення, намагаючись тримати одночасно все інше, і скільки раз воно усе падало. Охоронець пропустив мене, і я побігла до гардеробу, почувши у слід :" Девушка, да не спешите вы так! Успеете!".
І дійсно! Я подивилася на годинник - залишалося ще 30 хвилин. І сталося жахливе - я дозволила собі розслабитися... :) Пішла у столову, випити трохи кави. Хотіла б підмітити, що ціни у Кабінеті ніякої інфляції не зазнали, навіть навпаки. Кава була дуже гарячою, і я трохи зачекала... трохи.... НЕ ЗОВСІМ! Подивилася знову на годинник, швидко взяла чашку і одним ковтком випила ту каву і побігла! Побігла, що було сил. Уверх, по величезних сходах, на гігантських каблуках... Господи! Добігла до четвертого поверху, а там сходи були перекриті. Я спитала у двох мужчин, як дійти до сьмого поверху, на що вони відповіли, що треба "іти наліво і знайти ліфт". Я, чесно кажучи, нічого не зрозуміла і спустилася на третій поверх, де одна жіночка люб'язно показала мені куди йти, а саме "наліво он-туди! А потім - по головним сходам!".
Я побігла по коредору, достатньо гучно ( у думках проклинаючи ці кляті підбори) і натрапила на головні сходи. Пішла вгору. Сходи виявилися трохи ширшими, ніж я гадала, і я, як ви вже здогадалися, просто заблукала (от дурепа!). Значить, я стою з ОТАКЕННИМИ(!!!) очима, і не знаю куди йти. І тут ( хто б подумав!) хтось підійшов до мене зі спини, і трошки налякав, поклавши на мить мені руку на плече. Я повернулася, і мої очі стали ще ширшими... ТО був Пинзеник!
- Дівчино! Вам допомогти?
- Е-е-е.. Так! Мені б на сьомий поверх!
Він дьоргнув своїми вусами і сказав:
- Ідіть за мною...
Я пішла... Що я у той момент тільки не думала! Ось, наприклад : Зі мною розмовляв Пинзеник! Це ж треба! чи Яка ж я, все ж таки, дурепа!
Ми дійшли до сьомого поверху. То був контрольний пункт біля дверей. Пинзеник спокійно пройшов через охорону, де стояв один молодий хлопець, який віддав Пинзенику честь (причому зробив це моментально і швидко, хоча напружено, і нервуючись). У той момент я подумала про те, як цей хлопець "видєливаєтса", коли повз проходить Тимошенко.
Я віддала хлопцю своє посвідчення.
П'ять хвилин потому...
- Вибачте, але вас нема у списку.
- Як нема? Я ж проходила через контрольний пункт внизу, і була у списку!
- А на яку ви подію?
- На Круглий Стіл о сімнадцятій.
- А-а-а! Так вам в іншу сторону треба! Опустіться на шостий поверх, і наліво до кінця коридору, а там буде ліфт.
- Дуже дякую.
Я зробила все так, як сказали. І нарешті потрапила на сьоми поверх, де було до чорта багато преси. На сам Стіл я вирішила не іти. Проте, зайняла місце у першому ряду, посередині, у залі, де проводитиметься брифінг Тимошенко. Там стояв екран, і я могла бачити усе, що відбувається на зібранні краще, ніж деякі представники ЗМІ безпосередньо там. Через годину, усю пресу ласкаво вигнали, і монітор відключився. Нарада проводилася ще хвилин тридцять. Я не знаю, що там було, але я, краще за всіх чула, як вони кричать один на одного : один з мінстрів на представника Секретаріату Президента, він на іншого, а Тимошенко їх усіх перебиває.
Потім Тимошенко вийшла з зали, люб'язно поздоровалася з пресою, і сіла.
Я не хочу особливо розмовляти про політику, я лише хочу охарактеризувати Тимошенко, адже я бачила її на відстані менш ніж два метри протягом тридцяти хвилин!!!
Отже, характеристика:
Усі ми чудово знаємо про те, що камера повнить людину. Я вам скажу, що Тимошенко - не виключення. Якщо ми бачимо, що вона струнка на камері, то уявіть собі... Вона дуже худа... ДУЖЕ ДУЖЕ ДУЖЕ худа! Вона неймовірно худа! Ну, я б не назвала її дистрофіком :), і Вікторією Бекхем, але вона дуже худа. Мініатюрна - можна й так сказати. Невисока, тому ходить на підборах, що є ще більш гігантськими, ніж в мене. Вона - людина, що працює на камеру. Вона бачить камеру - і дивиться в єдину точку ( у ту камеру), і, в жодному разі(!) не "бігає" очима. Таке буває лише тоді, коли вона каже щось смішне, і тоді вона швидко-швидко дивиться присутнім у очі і продовжує свою "камерну" промову. У неї червоні очі. Дуже червоні. Причому на фотографіях і відеозаписах це зовсім не видно. Це очі людини, з максимальною перевтомою, що, реально, спить 3-5 години на добу. І синці під очима (щоправда, добре замазані тональним кремом) в неї є. Доречі, в мене є один "істочник"... Значить.... Після роботи (24.00 - 03.00) охорона відвозить її до квартири мами (це десь, навпроти Конституційного Суду), там Юля відсипається, і вже в 05.00 (максимум 06.00) охорона відвозить її назад до Кабміну. Уявляєте!?
Після того, як я її побачила, навіть таку, то я відчула неймовірну гордість за те, що я підтримую саме цю людину, яка, дійсно, працює день і ніч, день і ніч... Цей погляд... Це не погляд людини, яка "жирує" на державних коштах ( а я таких бачила), це не погляд людини, у якої взагалі є час, щоб щось таке, хоч приблизно, робити. Це погляд людини, яка втомилася від усього, усього, що її оточує, від усіх цих людей, від спалахів камер, але, незважаючи на все, ця людина не здаватиметься, вона йшла, і завжди буде іти до поставленої собі мети.
Ось такий в мене день вийшов... Неймовірно! :)
Виразіть своє невдоволення ^__^ 1
